Обрана тема цікава тому, що лялька – це одна з найдавніших народних іграшок, яка сьогодні стає дедалі популярнішим сувеніром і видом рукоділля. Здавна в кожній родині вона виконувала роль оберега. Вважали, що лялька є посередником між тими хто живе зараз, та минулими й прийдешніми поколіннями. За відсутності в давнину технологій збереження великих обсягів інформації безцінним джерелом знань про культуру є фольклор. Лялька-мотанка є одним з найцікавіших фольклорних напрямів і найдоступніших дітям творів мистецтва. Ляльки-мотанки дають змогу не забути прадавню лялькову культуру нашої землі та залишити її для майбутніх поколінь. У наш час на прилавках магазинів можна побачити багато гарних іграшок. Але вони не несуть тепла душі їхніх творців. Тому, я вважаю, що в ХХІ ст. діти знову мають бачити не тільки іграшки, виготовлені машинами, але й зробити їх власними руками
Історичні відомості про народну іграшку
Іграшка завжди була пов'язана з грою. Як і гра, вона є відображенням своєї епохи. Історія іграшки є невід'ємною частиною історії культури суспільства. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства, його духовної культури позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.
Перші іграшки, знайдені під час розкопок дитячих поховань, були дуже подібними до знарядь праці, предметів побуту, їх виготовляли з найпростіших природних матеріалів з метою оволодіння дітьми навичками майбутньої діяльності. Як стверджує дослідник історії української народної іграшки О. Найден, дитяча іграшка як предмет певного функціонального призначення з'явилася досить пізно, коли цивілізація окремих суспільств і народів досягла достатнього рівня розвитку. Відтоді іграшка, поряд з іншими речами, зробленими людиною (знаряддями праці, побутовими предметами, культовими атрибутами), починає входити до сфери культури.
На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в Чернігівській області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.
Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X — початком XII ст.
Від українських іграшок періоду XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок, розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною.
Розквіт іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. — дерев'яні кухлики, дерев'яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами — вирізані фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів.
Найбільше дерев'яних іграшок виготовляли на Прикарпатті Це різноманітні візочки з драбинками, кониками, іграшкові меблі (столи, скрині, лави-ліжка), іграшкові музичні інструменти.
Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо).
Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й «дріб» або «монетки», тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли. На ярмарках такі іграшки продавали за монетку, саме звідси і пішла така цікава назва.
Якщо ж у цілому візьмемо іграшку як певне явище, життєвий фактор в її минулому, сучасному і майбутньому, в її змістовних, формальних, образних, функціональних, матеріально-виробничих і духовних аспектах, то побачимо, що вона не просто є частиною, компонентом, може й досить важливим, загальнолюдської культури, а становить самостійний культурний фактор.
Порівняно з дерев’яною іграшкою, глиняні колекції іграшок не такі великі і майже не вивчені. Глина - матеріал ламкий і недовговічний. Незважаючи на великі масштаби виробництва глиняних іграшок, їх дійшло до нас мало, адже вони легко ламались, розбивались і зникали з поколіннями людей.
Іграшку робили скрізь, де були поклади глини і займалися гончарством . Ліпили для себе, для забавки, а з часом - на продаж, приурочуючи до ярмарків і веселих народних свят. Зазвичай така іграшка народжувалась і розвивалась у селянському середовищі. Саме тому в ній знайшли яскраве виявлення характерні риси селянського народного мистецтва.
Технологія виготовлення іграшок, підготовка глини майже всюди були однаковими, хоча й мали місцеві особливості. Червону, сіру або білу глину змішували з дрібним просіяним піском і розводили з водою, перетворюючи у в’язке тісто. З нього й ліпили іграшки. Спочатку їх висушували, а через кілька днів обпалювали. В залежності від якості і складу місцевих глини й піску, поверхня іграшок набувала певного кольору. Для прикраси в різних центрах використовували розпис.
Особливий інтерес становлять розписи іграшок. Вони утворюють певну традиційну, закріплену та логічно зумовлену, систему понять і позначень, яка характерна як для іграшок масового виробництва, так і для створених відомими майстрами. Складається вона з трьох мотивів: «гілка» на спині тварини; «кривулька з накапуванням» (хвиляста лінія, що в’ється між крапками) з обох боків; сонце (у вигляді солярного знака, оточеного крапочками, або квітки з різною кількістю пелюстків та вигинистих ліній - променів) попереду на грудях тварини. Іграшкова тварина, розписана таким орнаментом, являє собою космогонічний образ, тобто образ, пов’язаний з давніми уявленнями про світоустрій. Гілка з широким, часто зеленим, листям - рослина, що втілює земний світ, або просто землю; кривулька - здавна відомий символ води; сонце - світло, небо, космос. Отже, іграшка містить у своєму образі дуже давню символіку світоустрою з трьох сфер - земної (середньої), небесної (верхньої), та підземної (нижньої). В системі цих розписів закладений глибокий зміст, здобутий досвідом життя та праці багатьох поколінь.
Найбільш поширеною народною іграшкою в Україні був і залишається глиняний свищик. Колись на ярмарках, базарах, під час святкових гулянь продавалися тисячі дрібних декоративно розписаних свищиків. Ритуальне свистіння під час свята мало на меті пробудження сонця від сну, посилення тепла, яке земля дістає від нього. Крім того, свистіння відганяло від дитини злих духів. Найчастіше серед свищиків зустрічаються птахи.
На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з плавленого овечого сиру. Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів, баранчиків, фантастичних півників, коників, а повернувшись із полонини, дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки, і в XIX ст. виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом.
Сир - найбільш проблемний матеріал для зберігання. З часом іграшка з нього розтріскується, розсипається, змінює свій відтінок. А поза тим – вони дуже цікаві та стосовно України справді самобутні. Щоб сир набув пластичності, його спеціально виготовляли, перед самим процесом ліплення занурюючи в гарячу воду, а опісля – в соляний розчин. Награвшись такою забавкою, дитина могла нею залюбки поласувати – завтра родичі можуть зробити іншу. Хоча найчастіше іграшки із сиру виготовляли перед храмовими святами та перед Великоднем.
Нині приготуванням таких іграшок займаються жінки. Їстівні іграшки, — але не з сиру, а з борошна, — роблять на Полтавщині. Для маленьких колядників раніше в кожному домі пекли великі пряники, зазвичай дуже яскраві — рожеві, блакитні, жовті, розписні, з орнаментом. Рельєфний малюнок видавлювався на сирому тісті з допомогою різьблених пряникових дощок із геометричним, а пізніше рослинним орнаментом.
Перша лялька з’явилася майже сім тисяч років тому — коли люди тільки-но почали переходити до осілого способу життя.
Лялька сприймалася як жива істота та дарунок, що оберігав життя людини. Тому тривалий час вона не використовувалася як іграшка. Лялька набула ігрового значення лише тоді, коли суспільство зрозуміло, що дітей треба виховувати за допомогою тих речей, що їх оточують.
На Волині лляними ляльками гралися, в інших регіонах – солом’яними. Але всіх українців об’єднували ляльки-мотанки або вузликові ляльки. Материнські руки “на здоров’я й щастя” мотали їх для своїх донечок. Віддавна лялька-мотанка вважалася ритуальною — матері робили їх для своїх дітей, а нареченим дарували, щоб діти народжувалися. Часто у мотанок немає обличчя — їх не вишивали, щоб не вселився злий дух. Навіть часто така лялька-мотанка з чисто ігрової переходила в ритуальну. Дитина, коли хворіла, давали їй гратися. Вважалося, що хвороба переходила на ляльку з дитини, тоді її спалювали, і таким чином лікували.
З другої половини ХІХ ст. спостерігається збільшення виробництва ляльок у народному святковому і обрядовому одязі. В ляльковій культурі всесвітнього загалу етнографічна («одягнута») лялька становить певний тип, який є відгалуженням від загального процесу функціонування давньої обрядово-ігрової ляльки.
Найчастіше домашню ляльку виготовляли для дівчаток з найдоступніших матеріалів — сіна, соломи, залишків ниток, льону, кукурудзи. Іноді використовували глину та вовну, тобто все, що було під руками. Але найцікавіше те, що виготовляли ляльки й чоловіки. Вони в той час вважалися вождями, чільниками роду, тому саме їм доручали це завдання.
Коли людина робила ляльку, вона ніби впадала у медитативний стан, оскільки під час виготовлення ляльки треба обертати нитку навколо своєї осі. Виконуючи це, людина забуває про всі клопоти і зосереджується лише на цій роботі.
Лялька демонструє неповторну своєрідність кожного народу, його історичну значимість та обрядову цінність.
Українські ляльки вже завоювали симпатії по всьому світу. Їх відрізняє своєрідний колорит національного костюму, властивий українському народу гумор та хазяйновитість. Проста, красива, ненав’язлива терапія лялькою згодиться для всіх — жінок, дітей, чоловіків.
Пропонуємо переглянути відеопрезентацію «Українська лялька». (перегляд відеопрезентації)
|
